Дзвонить Риня, каже, що всі наші збираються біля столика в дворі, кинемо картішки на копійчину, «храп» або «буру».
В коней довгі дугасті шиї, хвости — зав’язані, гриви — підстрижені й розчесані, але храп ні в кого не намальований з тим необхідним для нас огріхом.
А в тім, що він спав, сумнівів не було: крізь замкнені двері кабінету долинав його звичний могутніх храп.
Під стінами лежать покотом на соломі напівроздягнені вояцькі постаті, з відкритих у сні ротів тягне немилосердий храп, від онуч і мокрих, поставлених при вогні печі черевиків заносить потом і юхтом.
Я теж зауважив, що храп — обрізаний, але не тільки це, а й те, що майстер Осман ледь бачить , — сумно було дивитися на нього.
Мимо них проносилися вершники, тупотіли копита, брязкала зброя, чувся натужний кінський храп.
Вітаюся з ними, Риня запрошує зіграти в «храп» на гроші.
І тільки свист, і тільки храп коня Та лячно копита дзвенять.
Не кажу вже про храп, сопіння, стогнання, плюскотіння сплячих поруч зі мною на нарах.
Десь хоркали своїми м’якими губами коні, рохкала незадоволена виселенням з рідного хліва свиня у відкритому загоні неподалік та лунав храп від вогнища — там вартові справно «несли службу».